Піхно Дмитро Іванович

Піхно Дмитро Іванович

(1 (13) січня 1853 – 29 липня (11 серпня) 1913) –
український та російський фінансист,
економіст та державний діяч кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Життя та діяльність

Дмитро Іванович Піхно народився у Чигиринському повіті Київської губернії у багатодітній селянській родині. Його батько утримував млин на хуторі у місцині, яку впродовж багатьох десятиліть місцеві жителі називали «Піхнов хутір». Вже на схилі віку Іван Піхно зважився прийняти пропозицію свого далекого родича, цукрового магната, одного з піонерів «солодкого» виробництва в Україні Яхненка-Симиренка та пішов працювати до нього управителем маєтку. Ця своєрідна зміна соціального статусу дозволила колишньому селянину приписатися до чигиринського міщанського товариства, а його дітям в анкетах у графі «походження» писати більш «благопристойне» – «з міщан».

Змалку Іван Піхно привчав дітей до важкої селянської праці та разом з цим вважав за необхідне давати й уроки з азів грамотності. Дмитро ріс кмітливим хлопчиком, досить рано навчився читати і писати, виконувати нескладну облікову роботу на млині. Зважаючи на здібності сина, батько не пожалкував коштів і в 1862 році направив вчитися до другої Київської гімназії. Тут у шостому класі вже успішно навчався його старший син, який допоміг Дмитру написати заяву про вступ та склав своєрідну протекцію у вигляді письмового прохання на ім’я директора училища. Проте сімейних статків вистачило тільки на оплату першого семестру навчання Дмитра, а з другого він вже навчався за рахунок опікунського фонду як здібний, але неплатоспроможний гімназист. Починаючи з п’ятого класу, складне матеріальне становище талановитого юнака дещо покращилося – його авторитет успішного учня серед гімназистів та їх батьків був вже настільки високим, що він отримав чимало пропозицій давати платні уроки.

Дмитро виправдав сподівання родини: у 1869 році з відзнакою закінчив гімназію. Проте йому було лише шістнадцять років, а до вищих навчальних закладів брали з сімнадцяти. Тому юнак рік пропрацював домашнім вчителем в сім’ї відомого педагога Костянтина Дмитровича Ушинського.

У 1870 році Дмитро Піхно вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Студентське життя у губернському місті було нелегким. Щоб виглядати більш-менш пристойно серед сокурсників, переважно дітей дворян та багатих підприємців, син мельника вимушений був у вільний від занять час працювати: давати приватні уроки та писати статті у київські газети і журнали. Та це аж ніяк не вплинуло на результати навчання. Авторитет Піхна серед студентів був настільки великим, що ті довірили першокурснику ще у 1871 році очолити юридичний гурток. На відміну від багатьох подібних гуртків університету, на юридичному розглядали виключно спеціальні фахові та наукові питання та майже зовсім оминали політику. Концентрація Піхна на здобутті знань та науковій творчості принесла свої плоди. Так, за твір «Исторический очерк мер гражданских взысканий по русскому праву» він отримав золоту медаль, а після закінчення у 1874 році університету був залишений стипендіатом на кафедрі державного права (в кінці 1874 року був переведений на кафедру поліцейського права) для підготовки дисертації.

Під впливом професора київського університету М. Х. Бунге молодий науковець захопився економічною теорію, примкнув до лав ліберально налаштованих «бунгістів» та став одним з найулюбленіших учнів свого вчителя. У 1876 році, склавши магістерський екзамен з політичної економії і поліцейського права, Піхно захистив дисертацію на тему «Коммерческие операции Государственного банка» та отримав звання магістра поліцейського права. З 1877 року він як приват-доцент почав читати лекції на кафедрі політичної економії і статистики.

У цей же період розкрилися і неабиякі журналістські здібності Дмитра Івановича. Свої гострі, редакційно майже бездоганні, проте далеко неоднозначні з наукової точки зору політичні та економічні статті він публікував переважно в газеті «Киевлянин» як штатний експерт з економічних та юридичних питань. Головним редактором газети на той час був київський професор В. Я. Шульгін (1822–1878), який підтримував доктрину агресивного націоналізму та антисемітизму тодішнього царського уряду. Піхно повністю поділяв редакційну політику газети і вважав, що вирішення «національного питання» в Україні є одним з пріоритетів у подоланні фінансово-економічної кризи, яка охопила імперію. «Объясняя причину столь неблагоприятного для русского народа стечения социально-экономических обстоятельств именно в Западном крае, Д. И. Пихно отмечал, что Запад России явился регионом, в котором «и старые привилегии, и новейшие преимущества достались инородцам-евреям и полякам, а старые угнетения, начиная с крепостной неволи, и новые невыгоды сельской жизни составили удел массы русского населения»» (Коцюбинский Д. А. Русский национализм в начале ХХ столетия : Рождение и гибель идеологии Всероссийского национального союза / Д. А. Коцюбинский. – М. : РОССПЭН, 2001. – С. 351).

Визначивши причини «хвороби» економіки як України, так і імперії в цілому, Піхно пропонував радикальні «ліки»: націоналізацію промисловості і торгівлі України на користь підприємців-росіян (в тому числі – українців та білорусів), створення своєрідних резервацій, поселень-гетто для євреїв і поляків, змив «наносної» польської культури руйнівною хвилею російської культури тощо. Подібні публікації роздмухували міжнаціональну ворожнечу, провокували єврейські погроми.

У 1878 році В. Я. Шульгін помер і головним редактором газети «Киевлянин» був призначений Д. І. Піхно. У той же рік він одружився з вдовою Шульгіна, яка була значно молодшою за свого померлого чоловіка та мала доньку і сина. У київському «вищому світі», ще за життя Шульгіна, були поширені чутки про ніби то існуючий любовний трикутник. С. Ю. Вітте, один з найвпливовіших державних діячів царської Росії того періоду, вважав, що саме ці плітки через деякий час унеможливили перебування Піхна у Києві і він вимушено переїхав у Петербург.

У 1879–1880 роках Піхно залучався до роботи Київської підкомісії з дослідження залізничної справи в Росії. Тодішній керуючий Південно-Західною залізницею граф С. Ю. Вітте так писав про Піхна: «Этот Дмитрий Иванович Пихно, в сущности говоря, человек недурной, мало образованный в заграничном смысле: за границей мало бывал, совсем не знает языков, не знает заграничную науку, совсем не знает культуру заграничную, но по природе он человек умный; долго был профессором (кажется, статистики, во всяком случае какой-то экономической науки) в Киеве; был редактором «Киевлянина»; вообще он представляет собою человека, довольно выдающегося в общественной деятельности России.

Конечно, когда Д. И. Пихно умрёт, то о нём через несколько месяцев забудут, но во время своей жизни он играет некоторую роль» (Витте С. Ю. Избранные воспоминания, 1849-1911 гг. / С. Ю. Витте. – М. : Мысль, 1991. – С. 109).

Мабуть Дмитро Іванович на той час і сам відчував, що йому бракує теоретичного та практичного іноземного досвіду. Він домігся дозволу керівництва університету і у 1883–1885 роках перебував у тривалому закордонному науковому відрядженні, метою якого була підготовка докторської дисертації.

У 1885 році Піхно переїхав до Петербурга і був зарахований до «команди» тодішнього міністра фінансів М. Х. Бунге на посаду чиновника з особливих доручень міністерства фінансів, а пізніше став членом Ради міністерства шляхів сполучення. Після відставки Бунге багато його прибічників вимушені були звільнитися вслід за своїм міністром. Ніяких претензій по роботі від нового керівництва міністерства Піхно не мав і тому звільнити його з посади ніяких підстав не було. Тим не менш, противники Бунге «відкопали» стару скандальну сімейну справу. Олександру ІІІ доповіли, що Піхно нібито одружився в Румунії не за канонами православної церкви. І той був вимушений піти у відставку та виїхати до Києва. «Однако, – як зазначав В. Шульгін, – его успели уже произвести в чин действительного статского советника. Он сделался особой IV класса – «его превосходительством». Вместе с тем он стал наследственным дворянином, то есть и дети его стали дворянами» (Шульгин В. Годы. Дни. 1920 / В. Шульгин. – М. : Новости, 1990. – С. 109).

У Києві Піхно повернувся на пост головного редактора газети «Киевлянин» та його знову залучили до роботи в Київську підкомісію з дослідження залізничної справи в Росії. Дмитро Іванович завжди відстоював свою власну позицію з ключових питань, навіть коли вона не збігалася з позицією керівництва. Так, не згодний з офіційними висновками підкомісії, Піхно вступив у гостру полеміку з її головою – С. Ю. Вітте. Останній в’їдливо писав: «Полемика наша с Пихно по поводу тарифов дала ему материал для составления докторской диссертации, которую он написал через 1 – 2 года после издания моей книги «Принципы железнодорожных тарифов». Эта диссертация была представлена в Киевский университет для получения учёной степени доктора финансового права. Таким образом, благодаря полемике, которую я вёл с Пихно, он сделался доктором финансового права и ординарным профессором в университете» (Витте С. Ю. Избранные воспоминания, 1849-1911 гг. / С. Ю. Витте. – М. : Мысль, 1991. – С. 113).

Захистивши у 1888 році докторську дисертацію, професор Піхно присвятив викладацькій та науковій роботі в Київському університеті майже 25 років. Він підготував багато талановитих науковців, опублікував чимало наукових праць з юриспруденції та політичної економії. Вчений виконав великий обсяг дослідницької статистичної роботи. Так, у 1897 році він взяв участь в організації та проведенні Всеросійського перепису населення.

У 1901 році Піхно звільнився з університету та активно зайнявся політичною, журналістською та громадською діяльністю. Він став засновником цілого ряду економічних та сільськогосподарських товариств, а також Товариства по боротьбі з заразними хворобами, яке згодом реформувалося у відомий далеко за межами країни Київський Бактеріологічний інститут.

Революційні події 1905–1907 років Піхно зустрів досить негативно. Він очолив реакційне Київське відділення так званого Союзу Російського Народу. С. Ю. Вітте писав: «…когда в 1905 г. вспыхнула так называемая наша революция, то Пихно сразу, как сумасшедший, ринулся на правую сторону и, сделавшись адептом «Союза русского народа», начал проповедовать самые крайние реакционные мысли в «Киевлянине»… Вследствие такого крайнего черносотенного направления, конечно, Пихно был сделан членом Государственного совета и теперь там отличается своими черносотенными взглядами»» (Витте С. Ю. Избранные воспоминания, 1849-1911 гг. / С. Ю. Витте. – М. : Мысль, 1991. – С. 113).

Відносно цього призначення «…Император Николай ІІ сказал: «Я нахожу необходимым назначать членами Гос. Совета людей русских и крепких. Таковым первым моим кандидатом является проф. Пихно – редактор «Киевлянина». Уведомьте его об этом и передайте ему вместе с тем мою надежду, что он будет продолжать свое полезное издание и по назначению членом Гос. Совета»» (Цит. за: Черная сотня : историческая энциклопедия [Электронный ресурс] / [сост. А. Д. Степанов, А. А. Иванов ; отв. ред. О. А. Платонов]. – М.: Институт русской цивилизации, 2008. – С. 397. – Режим доступу: http://www.razym.ru/naukaobraz/istoriya/105223-otvred-oaplatonov-chernaya-sotnya-istoricheskaya-enciklopediya.html).

Прибічник тотальної русифікації України і Білорусії, Піхно був обраний ще й почесним членом Київського Клубу Руських Націоналістів, членом Руських Зборів, Всеросійського Національного Союзу. У 1908 році він став ініціатором створення та одним із співзасновників Руського Окраїнного Товариства, метою якого було зміцнення російської державності в західних губерніях імперії.

Проте, не зважаючи на офіційну позицію своєї партії з економічних питань, Піхно наукову істину ставив вище політичної доцільності. Так він, разом з іншим київським професором Антоновичем, був чи не єдиним політиком у стані чорносотенців, який розумів необхідність проведення реформ П. А. Столипіна і відкрито виступив на їх підтримку.

Велику увагу Дмитро Іванович приділяв вихованню своїх прийомних дітей. Його прийомний син В. В. Шульгін (1878–1976 рр.) став відомою історичною постаттю, державним діячем, депутатом трьох скликань фракції радикально правих монархістів Державної Думи Росії, одним з активних учасників білого руху та білої еміграції, в’язнем сталінських таборів.

29 липня 1913 року, перебуваючи на злеті своєї політичної кар’єри, Дмитро Іванович Піхно несподівано помер від серцевого нападу.

Найбільш відомими науковими творами з творчої спадщини вченого стали: «Исторический очерк мер гражданского взыскания по русскому праву» (1874 р.), «Коммерческие операции Государственного банка» (1876 р.), «О чиншевом владении» (1877 р.), «Торгово-промышленные стачки» (1885 р.), «Закон спроса и предложения. (К теории ценности)» (1886 р.), «Политическая экономия» (1887 р.), «Железнодорожные тарифы. (Опыт исследования цены железнодорожной перевозки)» (1888 р.), «Основания политической экономии» (1890 р., 2-ге вид. – 1899 р.), «Значение для России хлебных цен (По поводу кн.: „Влияние урожаев и хлебных цен на некоторые стороны русского народного хозяйства“)» (1897 р.), «Финансовые заметки» (1909 р.).

Питання політичної економії Піхно ґрунтовно розглянув у роботі «Основания политической экономии». Автор дав визначення предмета і метода політичної економії, показав її зв’язок з іншими науками. Він наголошував на ключовому значенні цієї науки в практичній господарській діяльності. Піхно писав: «Политическая экономия или наука о народном хозяйстве изучает хозяйственные явления в народной жизни и внутренние законы, которым подчинены эти явления» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 1). Вчений деталізував це визначення через аналіз таких категорій, як господарство, корисність, потреби, цінність, багатство. Він відзначав: «Предмет этой науки – изучение общественной стороны хозяйственной деятельности и оценка этой деятельности с точки зрения утилизации и сбережения производительных сил народа при удовлетворении потребностей… Политическая экономия ставит себе целью исследование законоподчиненности экономических явлений, или иначе – исследование экономических законов» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 8).

Цікавою є постановка вченим питання про метод дослідження політичної економії. Політична економія, за його висловом, має справу зі складними явищами, тому в дослідженні не можна користуватись штучно поставленим дослідом, за допомогою якого виділяються для аналізу окремі сторони явищ. Піхно назвав чотири методи дослідження, які можна застосовувати лише комплексно: 1) метод одиничних, або конкретних спостережень; 2) метод масових спостережень, або статистичний; 3) історичний; 4) дедуктивний. Він застерігав щодо захоплення лише одним з цих методів і разом з тим наголошував, що в теоретичних науках кожен з них є вкрай необхідним. Так, наприклад, застосування тільки математичного методу, на його думку, перетворило б «…экономические вопросы в математические теоремы» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 12).

Система викладення політичної економії, повинна, на його думку, вибудовуватися за схемою: потреби, виробництво, розподіл, споживання. Він констатував, ставлячи на перше місце у цій схемі потреби: «Производство, распределение и потребление хозяйственных благ составляют три главных процесса, из которых слагается хозяйственная жизнь; а потребности служат руководящей силою, направляющею эти процессы» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 14).

Саме тому Піхно насамперед намагався розкрити сутність потреб як економічної категорії, дослідити джерела виникнення та розробив їх детальну класифікацію. На основі цього аналізу автор зробив висновок про те, що потреби служать і початковим стимулом господарської діяльності, викликаючи цю діяльність, і постійним її керівником саме тому, що від спрямування в розвитку потреб і їх зміни залежить напрям і зміни господарського життя: «Потребности служат и первоначальным стимулом хозяйственной деятельности, вызывая эту деятельность, и постоянным её руководителем, так как от направления в развитии потребностей и изменения их зависит направление и изменения хозяйственной жизни» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 38). Варте уваги зауваження Піхна про те, що йдеться не про якісь непевні й мрійні побажання, а лише про такі потреби, які дійсно збуджують господарську діяльність і мають засоби для їх задоволення.

Д. Піхно наголошував на важливій ролі потреб у житті суспільства. Їх розвиток, на його думку, забезпечує гармонійний розвиток як окремих осіб, так і суспільства в цілому. Він роз’яснював, що вплив «…потребностей характеризуют следующими положениями: 1) развитие как отдельных лиц, так и целых обществ не мыслимо без развития потребностей; 2) развитие отдельной личности зависит от гармонического развития потребностей; 3) развитие народа предполагает соответствие между потребностями частных лиц и общественных союзов, из которых слагается народ» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 39).

Аналіз виробництва вчений починає з його визначення: «Производством называется хозяйственная деятельность, направленная на добывание полезностей и приспособление их к человеческим потребностям» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 40). При цьому він вважав, що виробництво «…не создаёт нового вещества, а только видоизменяет его сообразно человеческим нуждам; однако выражение «производство» вполне правильно, так как хозяйственная деятельность придаёт вещи полезные качества, которых она прежде не имела, или усиливает эти качества, т. е. производит новые полезности и новые ценности» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 40).

Аналізуючи продуктивні сили, або «фактори виробництва», вчений, керуючись «загальноприйнятою класифікацією» за Сеєм, виділив три фактори: 1) природу, 2) працю і 3) капітал. Але до них додав ще четвертий – культурно-історичні сили народу, щось подібне до «Ескізу історичної картини прогресу людського розуму» Кондорсе.

Д. Піхно дав досить детальну характеристику кожного фактору і визначив їх роль у господарській діяльності. Праця з політекономічного погляду у Піхна – це зусилля людини, спрямоване на досягнення якоїсь мети. При цьому: «Труд, достигающий известной полезной цели будет трудом производительным, а не достигающий таковой – непроизводительным» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 46). Капітал – це результати минулої господарської діяльності, що служать для полегшення і посилення подальшої діяльності.

Важливим є висновок Піхна про роль четвертого фактора виробництва. «Производительность трёх основных факторов – природы, труда и капитала оказывается весьма различной в зависимости от культурно-исторических условий народного хозяйства или, говоря иначе, от культурно-исторических сил народа» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 67–68). Вчений підкреслював, що народ не лише нагромаджує речовий капітал, а й створює духовні блага і сили, які переходять із покоління в покоління. Ці сили, що оточують людину, можуть або сприяти зміцненню народного господарства, або відігравати негативну роль. Їх вплив, зазначав Піхно, не можна визначити чітко, але на нього необхідно зважати. «Важнейшие из этих сил, постоянно воздействующих на хозяйственную деятельность как отдельных лиц, так и всего народа, следующие: нравы и обычаи, мораль, образованность, энергия, дух предприимчивости, законодательство и общественный строй жизни» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 68). Вчений не лише назвав ці сили, а й намагався окреслити роль кожної з них у суспільному виробництві. Отже Піхно, по суті, аналізував позаекономічні фактори суспільного розвитку, які становлять основу інституціоналіз¬му. Інституціоналізм, як напрям суспільно-економічної думки, на той час ще не склався. Мова могла йти лише про його джерела, пов’язані з історичною школою, представники якої підкреслювали значення етичних, психологічних і особливо правових факторів у господарському розвитку. Піхно, як і Бунге, був прихильником історичної школи. Він поділяв її інституційно-емпіричні традиції. В «Основаниях политической экономии» Піхно, зокрема, посилався на В. Рошера і запозичив у нього класифікацію видів праці. Він високо оцінював Кніса. Разом з тим у Піхна інституціональному елементу відводилося важливіше місце. «Культурно-історичні сили народу» автор виділив в окремий фактор, вплив якого на процес суспільного виробництва вважав суттєвим. А це дає підстави припустити, що Піхно був одним із передвісників інституціоналізму.

Теорію розподілу Піхно поділив на дві частини: 1) теорію обміну, або обігу господарських благ, і 2) теорію доходів. У теорію обміну він відповідно включив вчення про цінність, ринок, про засоби сполучення і торгівлю.

Безумовно, центральне місце в теорії обміну Піхно відводив категорії цінності. Він, як і Бунге, був прихильником теорії попиту і пропозиції. І якщо Бунге накреслив лише загальні контури цієї теорії, то Піхно присвятив їй спеціальну працю «Закон спроса и предложения. (К теории ценности)» (1886). Вже у вступі до цього твору вчений писав, що в основу дослідження «…положено учение о спросе и предложении Мальтуса и Германа…» (Пихно Д. И. Закон спроса и предложения / Д. И. Пихно. – К., 1886. – С. ІІ). Свій, за його висловом «етюд», вчений називав вступною главою до іншого спеціального твору про цінність. І дійсно ця робота потім стала фактично главою «Оснований политической экономии», в яких автор більш ґрунтовно і послідовно розглянув категорію цінності.

Вчений наголошував на важливості і разом з цим складності дослідження категорії цінності, підкреслював її велике значення в системі економічних наук та висловив цікаву думку про зв’язок цієї категорії з усіма господарськими процесами. Він писав: «Ценность возникает из производства, как его результат; она окончательно определяется в обмене, как меновая ценность и цена, и в то же время в значительной мере зависит от условий потребления» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 130).

Отже, перш за все, цінність виникає з виробництва як його результат. Але це твердження абсолютно не збігається з наступним визначенням цінності автором. Піхно починає з того, що ототожнює цінність і придатність, які служать для задоволення людських потреб і або надаються природою як готовий дар, або є результатом певних труднощів, зусиль, пов’язаних з їх придбанням.

Саме уявлення про труднощі придбання «годности» надає останній нову якість, що зветься «ценностью». Таким чином цінність – це суб’єктивна оцінка «годности» і визнання труднощів її добування. Вчений зазначав: «Момент этого сознания есть, следовательно, момент возникновения ценности, который внешним образом выражается в стремлении к фактическому или юридическому присвоению ценности частным лицом или обществом» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 131).

Отже йдеться про усвідомлення цінності. Якщо вона виникає в окремих осіб, які оцінюють придатність речі і труднощі її придбання, то така індивідуальна оцінка створює «індивідуальну цінність». Якщо придатність речі і труднощі її придбання визнаються суспільством, то цінність перетворюється на суспільну. Залежно від мети придбання цінності Д. Піхно виділяв суб’єктивну й об’єктивну цінність.

Проаналізував автор і таку категорію, як «мінова цінність». Мінова цінність – це «способность потребностей к обмену», це їхня купівельна сила (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 132). Визначення однієї цінності за допомогою певної кількості іншої цінності Піхно називав ціною. Кожна мінова угода, таким чином, має передбачати як мінімум двох контрагентів, що відчужують одні цінності і набувають інші, або їх грошовий еквівалент.

Д. Піхно визначав «мінову цінність і ціну», а часом ототожнював їх, коли писав про «мінову цінність або ціну» і ставив питання про її величину. «Мінова цінність або ціна», на його думку, встановлюється в залежності від двох складових, що визначають цінність,

а саме: придатності речі і труднощі її придбання. Саме ці елемен¬ти оцінюються учасниками угоди. «…меновая ценность или цена будет установлена на основании оценки обоих этих элементов обеими участвующими в сделке сторонами. Эта двусторонняя оценка, со всеми входящими в неё субъективными и объективными моментами, побуждениями, силами и внешними условиями, носит техническое название спроса и предложения» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 133). Розкриваючи суть попиту і пропозиції в цьому випадку, Піхно підкреслював, що йдеться про платоспроможний попит, тобто забезпеченість угоди коштами. Мінова угода відбувається лише тоді, коли оцінки учасників угоди збігаються, тобто в разі збігу попиту і пропозиції.

Учений ставить цікаве питання: за яких умов попит і пропозиція збігаються, зрівняються, адже мова не може йти про однаковість бажань. Бажання представників попиту і представників пропозиції – протилежні. Визначення мінової цінності відбувається через поєднання, врівноваження економічних факторів. Воно вимагає дослідження елементів попиту і пропозиції. Піхно проводить відповідний їх детальний аналіз і намагається залучити до своєї теоретичної конструкції деякі положення трудової теорії вартості «класиків», відзначаючи, що визначальним елементом попиту є платоспроможність покупця, а пропозиції – витрати виробництва. «Издержки производства, исчисленные при окончании производственного процесса для всего количества полученных продуктов, служат производителю руководством для соображений относительно цены, по которой может быть продан весь продукт» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 133).

Далі автор робить висновок: «Совокупность элементов спроса и предложения в их взаимодействии вообще и в каждом данном случае оправдывают цену продукта или услуги» (Пихно Д. И. Основания политической экономии / Д. И. Пихно. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 153). Вчений детально і послідовно, що притаманно йому як досліднику, простежив також взаємодію елементів попиту і пропозиції та визначив їх роль у ціноутворенні. При цьому виділив різні форми ціноутворення: 1) встановлення ціни індивідуальною оцінкою; 2) встановлення ціни ринком; 3) встановлення ціни законом і звичаєм. Панівною формою він вважав процес ринкового ціноутворення. Вчений висловив цікаві думки з приводу процесів ціноутворення, розглянув уплив різних факторів на формування ринкових цін, зокрема, показав роль конкуренції і монополії.

Піхно «…виділив п’ять основних напрямків впливу конкуренції на ціноутворення і виробництво:

1)конкуренція сприяє вирівнюванню цін у часі і просторі;
2)конкурентна ціна виявляє схильність до максимальних витрат виробництва, що необхідні для задоволення попиту;
3)конкуренція сприяє справедливій винагороді сторін обміну;
4)конкуренція розподіляє виробництво у відповідності до потреб суспільства;
5) конкуренція здійснює дармову участь у виробництві загальнодоступних сил природи і сприяє перетворенню у загальне надбання досягнень, вдосконалень і відкриттів» (Ущаповський Ю. В. Еволюція теорії цінності в українській економічній думці (від давнини до початку XX століття) : [монографія] / Юрій Ущаповський ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка, Житомирський інж.-технол. ін-т. – Житомир : ЖІТІ, 2002. – С. 111).

Проблема визначення цінності посідає одне з центральних місць у теоретичних побудовах Піхна. При цьому превалює суб’єктивно-психологічна позиція автора. Цінність у нього – це суб’єктивна оцінка придатності (корисності) суб’єкта. Основна увага в дослідженні приділяється міновій цінності та ціні.

У класиків основна проблема теж – мінова цінність. Своє завдання її представники бачили в тому, щоб виявити об’єктивну основу ціни товарів, «природну ціну». Таку основу вони пов’я¬зували з працею. Фактична ж, або ринкова ціна коливається навколо природної ціни під впливом попиту і пропозиції. Отже, у класиків не попит і пропозиція визначали мінову цінність і ціну. Останні формуються незалежно від співвідношення попиту і пропозиції, які впливають лише на ринкову ціну. У Піхна вони її визначають.

Варте уваги розуміння Піхном ролі держави в економічному житті суспільства. Перш за все, він високо оцінював цю роль, проте зазначав: «Преемственность и органический характер народного хозяйства чрезвычайно усложняют задачи государства, и потому вопрос может быть не о том, уместно ли вмешательство государства в хозяйственную деятельность, а о целесообразных границах такого вмешательства» (Пихно Д. И. О свободе международной торговли и протекционизме / Д. И. Пихно. – К., 1889. – С. 4). Різні погляди на роль держави ускладнюють розуміння цього питання. Піхно робить висновок про те, що цей «…вопрос не может быть решен по одному какому-либо принципу раз и навсегда и для всех случаев, он решается по совокупности данных обстоятельств и условий исторических» (Пихно Д. И. О свободе международной торговли и протекционизме / Д. И. Пихно. – К., 1889. – С. 4).

Д. Піхно, аналізуючи конкретно питання зовнішньої торгівлі, був прихильником свободи торгівлі, але не виключав «опікування» з боку держави. Загальний його висновок полягав в тому, що держава повинна спрямувати «…свои усилия и заботы на создание общих благоприятных для народного хозяйства условий и на воспитание и укрепление производительных сил народа общими положительными мерами, служащими всем отраслям промышленности» (Пихно Д. И. О свободе международной торговли и протекционизме / Д. И. Пихно. – К., 1889. – С. 25).

Одним із важливих питань, яке стояло в центрі уваги представ¬ників різних напрямів економічної думки в кінці ХІХ – на почат¬ку ХХ ст., було аграрно-селянське питання і шляхи його вирішення. Не оминув цієї теми і Піхно, широко висвітлюючи її на сторінках «Киевлянина». Білімович у своїх спогадах зазначав, що соціальна політика, виробничі відносини в аграрному секторі економіки завжди турбували Піхна, може тому, що він сам селянського роду і сільському господарству надавав першорядного значення в економічному розвитку країни. Ще 1882 р. Дмитро Іванович відгукнувся на проблему переселення селянства, опублікувавши брошуру «К переселенческому вопросу», в якій дав різку негативну оцінку цьому процесові.

У 90-х роках у літературі жваво обговорювалось питання про ціни на хліб, викликане їх зниженням на світових ринках. Група московських економістів і, зокрема, Чупров та Посніков опублікували працю «Влияние урожаев и хлебных цен на некоторые стороны русского народного хозяйства» (1897 р.), в якій доводили, що для Росії низькі ціни вигідні, тому що селянин не продавець, а покупець хліба. Блискучу критику цієї позиції московських авторів дав Піхно у праці «Значение для России хлебных цен (По поводу книги «Влияние урожаев и хлебных цен на некоторые стороны русского народного хозяйства)» (1897 р.). Думку московських авторів він назвав неправильною і тенденційною та висловився на підтримку «заможної верстви селянства» як «здорового ферменту і соціальної опори для покращення становища й усієї іншої маси».

Д. Піхно виступав прихильником великого господарства, упорядкованого і процвітаючого, як сили «…высшего технического знания и капитала, а в связи с этим – арены более смелой и широкой предприимчивости и прогресса…» (Пихно Д. И. Влияние некоторых экономических условий на сельское хозяйство / Д. И. Пихно. – К., 1901. – С. 17). Разом з тим він наголошував на необхідності розвитку середніх і дрібних господарств, на мирному їх співіснуванні.

Д. Піхно був противником общини. Він виступав за приватну селянську власність на землю. В рецензії на працю О. Поснікова «Общинное землевладение» (1875 р.) Піхно писав, що автору не вдалося довести переваги общинного землеволодіння над приват¬ною селянською власністю. Ліквідація общини дасть землі справжнього господаря-власника. Цю думку і докази на користь вільних дрібних селянських господарств Піхно висловив і у праці «Раскрепощение крестьянской земли» (1908 р.), написаній з нагоди закону 9 листопада 1906 року. Видання цього закону й інші заходи царського уряду, на його думку, мали привести «…к освобождению надельной земли из общинной неволи, а крестьянского хозяйства из оков чрезполосицы и принудительного севооборота – все эти мероприятия в совокупности имеют целью раскрепощением крестьянской земли и её владельцев создать здоровые и свободные мелкие хозяйства вместо больных и тщедушных, захиревших в общинной неволе, опеке и паутине всяких стеснений» (Пихно Д. И. Раскрепощение крестьянской земли / Д. И. Пихно. – К., 1908. – С. 44–45).

М. Цитович у спогадах про Д. Піхна, висвітлюючи його діяльність, робить висновок про відмінність поглядів київського вченого від поглядів московських економістів, які дотримувались народницьких поглядів і бачили Росію як країну, що не має сприятливих умов для розвитку капіталізму. Піхно, навпаки, «…в фактах русской экономической жизни не усматривает никаких доказательств того, что наше отечество … должно идти другими путями, нежели те, какими до настоящего времени шел весь мир» (Билимович А. Д. Памяти Д. И. Пихно : сообщения профессора А. Д. Билимовича и профессора Н. М. Цытовича. – СПб., 1913. – С. 30). Цей погляд, притаманний представнику Київської школи, зазначає Цитович, не має нічого спільного як і з народництвом, так і з марксизмом.

Відомі вчені та авторитетні джерела про

Твори

Література

Іконографія

<gallery widths=200px heights=220px perrow=2>